| до нової речі нерозмірені почуття
у них вкладаєш душу і життя
а потім затираєш до дірок
наставивши в кінець масу крапок
джинс почуттів стирається швиденько
хоча, здається, рівномірно й помаленьку
ти носиш, думаєш, радієш
а потім в одну мить як зрозумієш
що дань цій моді вже давно пройшла
що вже в них не прикольна, а смішна
що там вони висять, а там вже й латка
і от іще одна в житті закладка
та дописати ж треба це усе
і джинси модниця у мусорне відро несе
чи пожаліє, чи колись згадає
про це вона ще поки і не знає
але речей ще ж наче є багато
і можна далі й далі вибирати
а колись враз в одну прекрасну мить
до чогось серце палко прикипить
і навіть втративши початкову новизну
триматиме ту річ одну-одну
ще в Біблії знаходить хто шукає
минуле лиш слабких із ніг збиває
***
«come back, come. . »
| ти б міг варити білий рис
в бульйоні своїх власних сліз
натомість пересипаєш його як пісок
огортаючи важливе в обійми лапок
ніхто не хоче їсти собою звареної каші
й перекидає негаразди з папки «власнi» в «ваші»
та рано чи пізно закінчується гра
і віндовс стирає всі файли з пк
тоді лишаєшся лиш ти і пустота
ти наодинці, один - одненький, самота..
хто ж передбачив би такий фінал
коли у новий рік ти підіймав бокал
бажання не збулось, ти так же не хотів
та всупереч собі у вирій полетів
весна вже прийде скоро, повернуться пташки
я з серця повитягаю всі до єдиного шпажки
але що буде - те буде, ми ж вже не будемо разом
і досить забивати в гугл «come back, come..»
***
час
| час помирає на наших руках
виснажуються батарейки
замерзають стрілки в словах
й незрушні стають, наче рейки
немов густо-сірий туман
запотіває зсередини скло
коли відчуває морозний обман
й по жилах тече холодна кров
переконай мене, що все не так
що зупинка-для продовження миті
а тут лише злість, душевний бардак
й годинники в ярості биті..
***
Дах
| Меланхолічно плаче місто…
Від зливи поховались ВСІ…
Немов на чорно-білім фото
Вулиці міста холодні й пусті…
Та ти НЕ ВСІ, ти особливий.
Тебе освітлює краса,
Твого душевного жевріння,
Бо твоє місце – небеса
Ти хочеш бути до них ближче
Тому і йдеш, мабуть, на дах.
Де по краю його блукаєш,
Ширококрилий, гордий птах.
І байдуже, що дуже слизько,
Що за міліметр межа,
Яка є близька до падіння,
Ти йдеш по вістрію ножа.
Угомонись, тебе благаю!
Ти ж є людина, а не птах!
А крила… ТИ давно їх маєш
В моєму серці і очах…
***
вже не мен1. .
| Прикушую4и терпк1 губи,
Ти тихо спалюєш цей день,
Цигаркою в1н дотл1ває,
В мелод1ї сумних п1сень.
Кр1зь грубу кос1в гарн1туру
Ти ще не 4уєш моїх сл1в,
Розбити справд1 тиш1 муру
Ти б не зум1в 4и не схот1в..
А я вдивляюсь в окуляри
1 все шукаю там життя,
Та там немає мен1 м1сця,
1 лиш пром1ння каяття..
Я так люблю твою оправу
1 41тко ба4у все у н1й,
Судд1 б пора закрити справу
Й в1ддати тебе справд1 т1й,
В1ддати т1й, що заслужила,
Як1й писатимеш п1сн1,
А я легким штрихом 4орнила
Назву цей в1рш «Вже не мен1»..
***
Акустика холодних стін
| Ніч обіймає сонне місто.
В будинках мерехтять вогні.
Палає у кімнаті свічка.
Я ж, просто слухаю пісні,
Які приносить мені вітер
Акустикою холодних стін.
Я знаю, в цей звичайний вечір,
Ти знову з нею, не один…
Я тихо, тихо прислухаюсь,
І чую серця твого стук,
Я відчуваю кожен дотик,
Твоїх гарячих й мужніх рук.
Я ніби чую кожне слово,
Яке належить тільки їй,
Мені здається, що ти поряд,
Та це лиш прикриття для мрій…
Проте твій подих досить близько
Я знаю… Я це відчуваю…
Але ж ти все одно із нею…
Повільно очі закриваю…
Силою думки та бажання,
Я викликаю дивний сон.
Це не видіння, не примара,
Ви - одне ціле, ви – разом!..
Безглуздо…Так, не суперечу.
Можливо смішно, та не мені…
Вона ж всього лише гітара,
Та їй лиш вечори й пісні…
***
Мотор! Прожектор!
| Мотор! Прожектор! Дубль двадцять восьмий.
Знімаємо аматорське кіно.
У ролях головних звичайно ж ти,
І той, якому наче все одно.
Слова тут зовсім несумісні,
В німому фільмі це сміття,
Тим більше, що вони не здатні
Змалювати всі інтриги й почуття.
І ось усе у стилі ретро:
Стара платівка і камін,
Вино і дорогі сигари,
І серед всього ти і він.
Ти гарна, мовби скандинавська квітка,
В холоднім домі промінь затишку й тепла.
А він сидить у кріслі нерухомо
І тихо ледь помітно спогляда.
Розливши вина краплю на шовкову сукню,
Ти вже не думаєш про дії,
Не червонієш, просто усміхнувшись
Сором’язливо опускаєш вії.
Ти надприродність, ти така як є!
Без гриму, тексту – натуральна.
І ти не граєш, ти уже живеш
Тією миттю і хвилиною мовчання.
У його погляді не бачиш ти тепла.
Він надто діловий в цьому костюмі,
Проте він за тобою пильно нагляда
Й ніхто не зна, що в нього в думі…
Усе так просто і водночас дивно,
Сюжетна ж лінія сценарію – життя.
Можливо не яскраве та барвисте,
Та має зміст поки існують почуття!..
***
Хочеш?
| Хочеш я напишу тобі акорди тиші?!
Чи покладу на музику мелодію дощу?!
Або ж я намалюю тобі сонце,
Яким життя твоє шалено освітлю?!
А хочеш я дістану снігу
З вершин самого Евересту?!
Він не розтане на долонях,
Навіть у пізню теплу весну!
А хочеш буде тільки літо?!
Безмежне літо теплоти,
Таке веселе й безтурботне,
Яким буваєш тільки ти!
А хочеш подолаю море?!
Та що там море, океан!
Що кажеш?.. Я і так вже поряд.
Тебе нікому не віддам!:) |
|
***
кожен ранок м1й пахне кавою
| кожен ранок м1й пахне кавою
восени терпкою й лукавою
взимку гаря4ою й сн1жною
десь пом1ж тим 1ще й н1жною
весною - з вершками й корицею
аристократкою бл1дою д1вицею
спец1й насипає у кружку
1 щастя кладе п1д подушку
а з осен1 до л1та вже трохи охолола
1з заспок1йливим ефектом корвалола
приносить спок1й в моє серце
та радост1 м1лке озерце..
кожен день м1й пахне кавою
кожен новою та ц1кавою..) |
|
***
навчись/наснись
| Навчись мені снитися так, щоб я не згадувала тебе зранку
А після душу сідала за огляд новин
Байдуже жую4и круасан до сніданку
Не рахувала б без тебе прожитих годин
Навчись мені снитися так, щоб я не згадувала тебе зранку
Щоб не писала безліч символів у смс
В*язку, банальну та дитячу, наче манку
Я все одно не вишлю цей ексцес
Навчись мені снитися так, щоб я не згадувала тебе зранку
Не доливай мені миш’яку в гарячу каву
Бо серед всіх слів у словнику
Я виберу те, що й ласкаво, й лукаво.. |
|
|
***
Менше трьох <3
|
На уроці математики всі думки злилися в одній площині. Крізь квадратне вікно пробиваються яскраві промені, наче циркулем виведеного сонця, видніється простір блакитного неба та багатокутні верхівки будівель. Дивна ця наука – математика… У ній мов би життя… Таке не обчислене, багатогранне та не зовсім досліджене… Часто життя підкидує найрізноманітніші задачі на поталу нашим розумовим здібностям. Іноді ми просто не можемо повірити в легке розв’язання, шукаючи прогалини в уже виконаній роботі. Іноді відкладаємо розв’язання на потім, а згодом тонемо у вирі алгебраїчних обчислень та геометричних фігур. Та трапляється таке, що математичні задачі ускладнюються й іншими науками, віддаляючи нас від правильної відповіді… Стосунки ж немов найпростіші рівняння на яких ми часто робимо типові помилки. Він – ікс, вона – ігрек. І байдуже в якій послідовності, якщо між ними плюс, адже від перестановки доданків сума не змінюється. З часом все ускладнюється: він не розуміє її в кубі, вона його в квадраті, але менше того, обчислення триває. В хід ідуть різноманітні формули, теореми, доведення, правила. Багато хто здається, закресливши безрезультатно списані сторінки чернетки. Інші ж з вірою в те, що хто шукає той знаходить намагаються знайти вихід. Хоча іноді буває важко… Неймовірно важко… Та вирішення є завжди. І навіть коли сума ікса та ігрека достеменно мені не відома, розв’язую далі. Бо точно знаю, моє невідоме – менше трьох, і в будь-якому випадку знаходиться в проміжку, що сягає до нескінченості. ***
Тобі… (доповнення)
Ти і я… Нагромадження букв… Чотири… Але ж ти знаєш, що треба менше, менше трьох… Вирішення лише у компромісах, та ти не згоден на жертви. Ти й досі являєш собою одне ціле. А такого соб1 «ми» просто не існує. Знаєш, можливо це топографічна помилка, можливо неуважна переписана мною умова, але це рівняння немає розв’язку. А ти… Ти просто не мій доданок.. Вибач і щасти тобі…
|
|
|
|
[1]Зрозумій мене без словників ©