5-7 серпня фестиваль «Бандерштат» відзначатиме 10 років свого існування. До такої дати накопичилося чимало питань: про організацію заходу, програму та учасників.
Чим буде особливим ювілейний Бандерштат, хто творить подію, про закордонних хедлайнерів, специфіку підготовки і чи справді він переїде у Київ — розповів засновник фестивалю, арт-директор Сергій «Колос» Мартинюк, про це пишуть на сайті фестивалю.
Чи думав ти під час створення фестивалю у 2007 році, що Бандерштат проіснує стільки років і стане подією такого масштабу?
– В 2007 році ми хотіли зробити цілком проукраїнський фестиваль, але вийшов андеграундний дводенний концерт з паршивим звуком, невдалими датами, невеликою кількістю людей та мінімальним резонансом від події.
Ми маємо стати грамотними менеджерами своїх ідей і візій, якщо хочемо змін.
Так часто буває, коли на руках є хороша ідея, але відсутній практичний, технічний досвід її реалізації. Тому перспективи подальшого розвитку фестивалю у 2007 видавалися досить туманними. Втім, ми не шукали легких шляхів. Я дико горів цією темою і якою щиро перейнялася уся наша команда. Саме це, на мій погляд, і дало можливість фестивалю не загнутися ледь ставши на ноги.
Оглянувшись на роки, що минули – на дев’ять попередніх фестивалів, усі труднощі, фінансові «вльоти», успіхи і здобутки, розумієш, що ірраціональне у нас перемогло, а відтак, Бандерштат є і буде. Дещо схоже відбувається з Україною останні двадцять років. Ми маємо стати грамотними менеджерами своїх ідей і візій, якщо хочемо змін.
Ідея фестивалю лишилася незмінною? Чи вже не лякає відвідувачів образ Степана Бандери, УПА, які пропагує Бандерштат?
Бандерштат – як ідейний острів в океані невігластва, хоча ми готові приймати на свої береги мандрівників навколишніми водами
– Мені здається, в цій країні завжди лишатимуться люди, котрі замість знань віддаватимуть перевагу стереотипам та застарілим пропагандивним кліше. Для яких Бандера, Шухевич, Коновалець завжди будуть вселенським уособленням зла і вічною причиною їхніх особистих негараздів. Радянська агітмашина працювала майже століття і за 20 років незалежності не так просто подолати наслідки цього. Бандерштат – як ідейний острів в океані невігластва, хоча ми готові приймати на свої береги мандрівників навколишніми водами.
Бандерштат нині – це демонстрація досягнень сучасної української культури та громадської думки
Важливо, що ми жодними залякуваннями не займаємося: Бандерштат нині – це демонстрація досягнень сучасної української культури та громадської думки. Ми свідомо переорієнтовуємося в акцентуванні уваги з минулого на теперішнє і майбутнє, лишаючись при цьому фестивалем історико-просвітницьким. Всі заявлені імена: музикантів, громадських та культурних діячів, літераторів та науковців, які з’являються під брендом Бандерштату, котрі часто різняться поглядами та світоглядами, – все це робота на актуалізацію нашої історії, на формування «здорового» іміджу тих історичних персон та явищ, які популяризує Бандерштат. Це потужний «лайк» Бандері та нашій історії загалом.
Після Революції гідності патріотом стало бути модно, чи відчуває фестиваль підтримку, чи збільшилась кількість гостей?
Хочеться вірити, в ці роки закладаються підвалини дійсно незалежної України, коли бути патріотом буде не модно, а природньо
– Кількість гостей на фестивалі щороку зростає і я пов’язую це більше з рівнем професійного росту фестивалю, а не подіями в країні. Хоча, звісно, ім’я Бандери стало ще тим ледь не спекулятивним мейнстрімом.
Проблема будь-якої моди в її короткочасності – начепити на наплічник жовто-синю стрічку, з причини і без кричати «Слава Україні», змінити аватарку в соцмережі – все це тимчасові зблиски свідомості і тенденцій масових захоплень. І це річ природна. Дуже часто, якщо не в більшості випадків, «практикуючим» українським патріотам нічого з цього не потрібно робити, щоб ефективно працювати на користь країни та її народу.
Бандерштат завжди був фестивалем принциповим: змінювалася місцева і центральна влада, кольори її прапорів та політичних орієнтацій, але ми завжди притримувались своїх позицій та героїв. Зрештою, такі середовища як наше і стали рушійними силами Революції Гідності, дали країні її героїв, частина яких захищає наше право на незалежність зараз на Сході. Хочеться вірити, в ці роки закладаються підвалини дійсно незалежної України, коли бути патріотом буде не модно, а природньо.
Хто з тобою творить Бандерштат і чи змінилася за десять років команда організаторів?
Критична маса людей в оргкомі фестивалю – це активісти молодіжної організації «Національний Альянс», яка всі роки була незмінним офіційним організатором Бандерштату
– Критична маса людей в оргкомі фестивалю – це активісти молодіжної організації «Національний Альянс», яка всі роки була незмінним офіційним організатором Бандерштату. Це давні друзі і побратими, з якими нас пов’язує чимало подій в минулому.
Долучаються щороку і представники інших дружніх громадських організацій, зі своїми ділянками роботи та ініціативами. Колектив у нас дружній, живий і відкритий до співпраці з тими, хто розділяє наші погляди і підходи до роботи. З кожним роком рівень професійності команди росте: є конкретні люди, які роками чітко закріплені за певними напрямками. Є плани, схеми і механізми. За такою системністю – наші подальші успіхи та перемоги.
Що чекати нового від ювілейного Бандерштату?
– Напевне, ми не вигадуватимемо велосипеда: десятий Бандерштат має стати прекрасною ілюстрацією нашого багаторічного оргдосвіду – що стосується інфраструктури фестивалю, програми, її насиченості та розмаїття. Голосно звучатиме, але хочеться, щоб 5-7 серпня нашим учасникам та гостям запам’яталися на довгі роки. В хорошому сенсі;) Все-таки ми один із найдавніших музичних фестивалів України.
Колос, усіх певно цікавить, хто ця дівчина з афіші?:)
– Проект афіші і її центрального образу належить прекрасному українському художнику Михайлу Дяченку. Це збірний образ-уособлення сучасної України – сексуальної, стильної, красивої, цілеспрямованої і впевненої дівчини, яка дивиться в майбутнє. Не знаю, чи існує прототип в реалі, про це знає тільки її творець.
Уже проанонсовано дуже багато різножанрових гуртів – Jamala, Тартак, Антитіла, BRUTTO, Брати Гадюкіни, Анна і тд. Чи оцінять бандерштатівці таку еклектику?
– Така еклектика є цілком закономірною відповіддю на виклики часу і багаторічне спілкування з відвідувачами фестивалю. Ми не існуємо самі по собі – ми на ринку попиту та пропозиції. Бандерштат щораз стає все більш різновіковим в контексті гостей, тому не дивно, що одні скаржаться на перебір важкої музики, іншим – навпаки її не вистачає.
Ми хочемо бути сучасним і актуальним фестивалем, і давно виросли із «вчорашніх» форм пропаганди українського, що місцями переходять у справжній шароварний совок
Ми не можемо працювати на догоду тільки одній категорії відвідувачів. Тому враховуємо всі смаки. Дещо старша публіка навряд писатиме гнівні коментарі в соцмережах, де ті чи інші гурти чи щось в такому роді, хоча відсоток її присутності на фестивалі досить великий.
Подібна еклектика зумовлена ще і тим, що Бандерштат потребує розвитку і постійного руху, комерціалізація процесу невідворотня. Ми хочемо бути сучасним і актуальним фестивалем, і давно виросли із «вчорашніх» форм пропаганди українського, що місцями переходять у справжній шароварний совок. Часи халявного Бандерштату і «обриганів» під сценою давно в минулому. Подобається це комусь чи ні.
Якійсь категорії наших відвідувачів потрібно прийняти той факт, що ми живемо в 21 столітті і коли ти робиш подібні заходи, вкладаєш в нього сотні тисяч, ти мусиш прорахувати все включно з актуальними для музичного ринку тенденціями. Більше того, та ж Jamala на нашому фестивалі — це велетенський плюс фесту, іміджу нашої ідеї, популяризації теми УПА – ми виходимо за межі маргінесу, ідейно і музично. Більшість наших адекватних відвідувачів це розуміють. Хоча комусь і далі зручніше жити минулим і задвірками, де роками перебувала наша ідея.
Здоровий український націоналізм може бути і є сучасним, і Бандерштат цьому яскраве свідчення.
Розкажи детальніше про програмне розмаїття фестивалю. Скільки працюватиме сцен?
Що стосується українського лайн-апу, на мій погляд – це найсильніший склад за всі роки, такої кількості зірок у нас ще не спостерігалось
– Розпочну з локацій менших… Літературна сцена, одним із хедлайнерів якої буде Сергій Жадан. І це тільки початок! Нічна акустична сцена, наповненням якої ми невдовзі займемося і там цього року будуть свої зірки. Гутірки, учасників якої ми визначатимемо невдовзі разом з відвідувачами. Денна урбан-сцена – новий музичний майданчик різнопланової важкої музики і головна, вечірня сцена, котра майже сформована.
Наразі стоїть питання закордонних хед-лайнерів – варіантів насправді дуже багато: різні стилі, епохи, смаки – але питання грошей відтягує конкретне рішення з нашого боку. Будемо дивитися за тенденціями продажу квитків, роботи зі спонсорами та меценатами. Як тільки бачитимемо позитивні зрушення – відразу заявлятимемо закордонних учасників.
Важко у фінансовому плані лишатися безалкогольним фестивалем з відсутністю пивних спонсорів,партнерів. Але ми працюємо над цим і хочемо відчувати розуміння з боку нашої аудиторії.
Що стосується українського лайн-апу, на мій погляд – це найсильніший склад за всі роки – такої кількості зірок у нас ще не спостерігалось.
Так багато усього планується на фестивалі, чи територія Бандерштату умістить усіх запланованих гостей? Яку кількість відвідувачів очікуватимете?
– Хочеться вірити, що ми максимально оптимізуємо роботу фестивальних локацій та загальну інфраструктуру. Три музичних сцени, літературна та гутіркова, плюс декілька десятків інших програмних точок на мапі фестивалю – все це потребуватиме неабиякої раціоналізації і пропрацьованої логістики.
Очікуємо близько 8-10 тисяч людей, тому дуже важливо не розгубитися з таким масштабом.
Втім, якщо думати про подальший розвиток фестивалю, без сумніву, його розростання потребуватиме більшої території і не виключено, що ми все-таки переїдемо до Києва, яким би не був непопулярним цей крок. До Луцька повернутися Бандерштат завжди встигне, а спробувати попрацювати на нову аудиторію і в нових географічних та ринкових реаліях – це достойний виклик нашому оргкому.
І на кінець назви п’ять причин (бо десять забагато :), чому варто їхати на Бандерштат-2016?
1. Бандерштат’16 – це неповторність домашньої атмосфери
2. Бандерштат’16 – це найкращий склад учасників за всі роки фестивалю
3. Бандерштат’16 – це три доби насиченої програми і точкових заходів
4. Бандерштат’16 – це ще одна нагода відвідати Луцьк – одне із найзатишніших міст України
5. Бандерштат’16 – це маленька Україна і ти її невід’ємна частина!
Лідеру гурту “Тартак” Сашкові Положинському мимоволі випала роль одного із символів українського Майдану.
В ті перші дні Положинський активно долучався до протестних процесів у центрі Києва і згодом навіть увійшов до народного об’єднання “Майдан”. Але за якийсь час медійна активність Сашка різко знизилася, а після Майдану й узагалі склалося враження, що і Положинський, і “Тартак” стишили свою діяльність.
Щоправда, навесні 2014 року Сашкоповідомив про запуск свого нового проекту“Був’є”, з яким звідтоді записав кілька пісень, але теж без гучних презентацій і розголосу в пресі.
Й ось у листопаді відразу три новини від Сашка Положинського: вихід восьмого альбому “Тартака” “Ввічність”, анонс київського концерту гурту на честь їхнього 19-ліття і поява першого кліпу проекту “Був’є” на пісню “Голова”.
Положинський легко погоджується на інтерв’ю, але, як виявилося, записати його не так просто. Ще до Майдану музикант несподівано переїхав до рідного Луцька і нині до Києва приїжджає лише на концерти чи запис нових пісень.
“Завдяки подіям в країні я відчув у собі просто непереборне бажання ще більше творити”
— Під час Майдану ви активно коментували всі актуальні питання, а потім нібито відсторонилися від медіа. З чим це пов’язано?
— Насправді я був активно присутнім лише в перші дні Майдану. Я тоді погоджувався на всі інтерв’ю, бо вірив, що це мені дасть можливість сказати людям щось важливе.
Але більшість тогочасних запитань стосувалася того, що я думаю про ситуацію на Банковій. Складалося враження, що, проживши 40 років, я не зробив нічого важливого, крім як засвітився на кількох каналах з промовою на тому бульдозері, на який я ще й не сам виліз.
Виходила певна маніпуляція, бо мені хотілося говорити зовсім про інші речі. Тому я припинив ходити на інтерв’ю.
Моя ж нинішня мінімальна присутність в медіа почалася не після Майдану, а значно раніше — після 2007-го, коли ми оприлюднили пісню “Не Кажучи Нікому”. Тоді після кількох моїх гучних виступів на телебаченні журналісти зрозуміли, що Положинський може говорити те, що він думає, а не те, що хочуть почути редактори.
А потім стався мій преїзд до Луцька…
— Чим було викликане таке рішення?
— Воно не було запланованим. Перед “Євро-2012″ я вирішив на місяць поїхати з Києва, щоби бути подалі від вболівальницької вакханалії. Я живу неподалік від стадіону, тому мене би це дуже сильно зачепило.
Я на якийсь час переїхав до Луцька, але за кілька місяців зрозумів, що мені там цілком комфортно живеться. А згодом розпочав з місцевими музикантами свій новий проект “Був’є”, який виник передовсім завдяки саунд-продюсеру Романові Сороці.
А так я живу в Луцьку доволі спокійним життям. Складніше хіба що стало їздити на телеефіри і зустрічі з журналістами.
— Я згадала, що вас сьогодні значно менше чути в медіа, але так само це стосується і “Тартака”. Останній альбом гурту “Сімка” вийшов три роки тому, а про новий ви повідомили у фесбуці якось так ніби ненароком. З чим пов’язана така відсутність стратегії у просуванні гурту?
— Ви, напевно, не дуже уважно стежите за “Тартаком”, бо, як мінімум, три останні наші альбоми виходили так само непомпезно. Останню гучну презентацію ми робили для альбому “Сльози Та Соплі”, коли “Тартаку” виповнилося 10 років.
Насправді наживо всі ці 15 пісень ми представили ще рік тому. Тобто альбом насправді не такий свіжий, як нам би хотілося.До того ж, кожен наш наступний альбом, на жаль, виходив значно пізніше, ніж ми розраховували. І найчастіше — не з нашої вини. Так склалося і з альбомом “Ввічність”.
Впродовж останнього року я постійно переносив дату його виходу. І хоча на фізичному носії альбому ще досі немає, ми вирішили викласти його в інтернет, бо розуміємо, що люди вже дуже довго чекають.
— Назва “Ввічність” — це послання у вічність, натяк на те, що це найважливіша робота “Тартака”?
— Ця назва багаторівнева. Якби вона означала сказане вами, я би написав її окремо.
Насправді мені йшлося про те, що багатьох умовних героїв цього альбому більше немає поруч з нами, вони у вічності.
І певною мірою це також послання у вічність, тому що в різних піснях я звертаюся до вічних цінностей, як їх прийнято називати.
Тобто все, сказане у цих піснях, сказане в вічі, а не за спиною і на вушко. Ідемо, як кажуть, з відкритим забралом.Є тут також певна гра зі словом “ввічливість”, тому що ми продовжуємо мінімально використовувати лайку в своїх піснях і лишаємося щирими зі своїми слухачами, а не намагаємося їм сподобатися.
— Події цих двох останніх років змусили вас щось переоцінити і змінити у своїх поглядах на творчість?
— Завдяки цим подіям я відчув у собі просто непереборне бажання по можливості ще більше творити.
Проект “Був’є” частково є наслідком цього усвідомлення, бо я зрозумів, що одного “Таратка” мені замало. Я навіть не знаю, до скількох проектів я би готовий був сьогодні ще долучитися, якби знайшлася така кількість музикантів-однодумців.
“Російська музика зменшила вплив на наш внутрішній ринок, за рахунок чого більше простору звільнилося для музики української”
— У грудні “Тартаку” виповнюється 19 років. Коли займаєшся одним проектом так довго, у членів колективу може виникати відчуття втоми. Чи є воно всередині “Тартака”?
— Відчуття втоми є завжди. Склад колективу за 19 років неодноразово змінювався. Від тогоскладу “Тартака”, з яким ми з’явилися в кліпі на пісню “Кожнетіло”, донедавна лишалися я і клавішник Андрій Благун, а з літа — лише я.
Зрозуміло, це свідчить про те, що люди дійсно втомлюються, що з’являються нові пріоритети і ближчі по духу проекти. Всі втомлюються від постійної нестабільності, бо концерти можуть з’являтися в останній момент і так само в останній момент відмінятися. Взагалі в українській музичній сфері дуже тяжко щось планувати, наприклад, запланувати час виходу альбому.
Втомлюєшся і від того, що ти не можеш себе у творчому плані повністю реалізувати, а тому часто змушений іти на компроміс із власними творчими вподобаннями: або ти підлаштовуєшся під кон’юнктуру ринку, або знаходиш у собі сили пробивати лобом стіни.
Але один хороший концерт із повною залою, хорошим звуком і світлом — і вся ця втома зникає.
— А ви думали про те, яким буде “Тартак” через 10-20 років? Ви уявляєте себе рок-музикантом, коли вам буде 50-60?
— Єдине, що мене обходить на цей момент, — чи зможе “Тартак” протриматися до свого 20-ліття і чи вдасться нам організувати хоча б якийсь святковий концерт із цього приводу. Далі зазирати я не намагаюся.
 |
| Сашко Положинcький: “Або ти підлаштовуєшся під кон’юнктуру ринку, або знаходиш у собі сили пробивати лобом стіни”. Фото: Villa Крокодила |
Цього року в “Тартака”, як ніколи раніше, було мало концертів. Я не знаю, як в інших наших колег, але у нас було дуже багато скасованих виступів, причому частина з них — в останній момент.
Це можна назвати бандитським слівцем “кинули”. У нас відбулося кілька концертів, за які з нами так і не розрахувалися.
— Тобто це якась сучасна тенденція на музичному ринку?
— І тенденція, і обставини. Якщо музикант не підписаний на якийсь серйозний лейбл з хорошим політичним чи навіть кримінальним дахом, а хоче лишатися незалежним, то йому дуже важко відстоювати свої права.
Ти можеш підписувати різні документи, які нібито мають тебе підстрахувати, ти можеш працювати з тими людьми, з якими вже працював раніше, але тебе все одно можуть використати й обдурити. Тому в такій ситуації мені важко говорити про перспективи на майбутнє.
— Ви анонсували проект “Був’є” більше ніж рік тому, але тільки зараз вийшов перший кліп на пісню “Голова”. З чим пов’язана така затримка?
— Ми планували, що до кінця 2014-го випустимо альбом, але знову ж — обставини не дали нам цього зробити. Плюс, скажу чесно, проект “Був’є” починався, коли гурт “Тартак” не демонстрував особливого бажання братися за роботу над новим альбомом.
В принципі, у нас на той момент було записано вже сім альбомів, тому ми могли б собі “стригти капусточку”, виконуючи до глибокої пенсії підбірку найпопулярніших хітів.
Але моє бачення абсолютно інакше. В мені продовжують народжуватися пісні, я хочу їх виконувати на концертах і відчувати на них реакцію. Тому я собі подумав, що, якщо одні люди не хочуть працювати, то я попрацюю з іншими.
Можливо, частково саме поява проекту “Був’є” простимулювала музикантів “Тартака” взятися за роботу. І я залюбки до них долучився.
Тому проект “Був’є” забуксував, але тепер, коли альбом “Тартака” уже записаний, я можу більше уваги приділити іншим справам. Сподіваюся, до кінця року ми завершимо роботу і над першим альбомом “Був’є”.
— Багато хто зі слухачів не розрізняє “Тартак” і “Був’є”, бо в обох проектах вони чують голос Сашка Положинського. Але в піснях для “Тартака” ви тексти читаєте, тоді як у “Був’є” ви більше співаєте. Які ще відмінності між цими проектами ви би виділили?
— Ви назвали одну з головних відмінностей. Плюс — ці два проекти все ж роблять різні музиканти — з різними смаками і різною манерою виконання.
Звичайно, і там, і там приблизно однаковий набір інструментів. І там, і там пісні пишу я. І там, і там за мною останнє слово. Так що абсолютно розділити ці проекти неможливо.
 |
| Перша презентація проекту “Був’є” на фестивалі “Бандерштат”, 2014. Фото: Анна Мурзіна |
— Попри ті негативні тенденції на вітчизняному музичному ринку, які ви озвучили, ми маємо і позитивну зміну: після Майдану з’явилося дуже багато нових цікавих українських виконавців.
З одного боку, в музикантів є бажання щось робити для своєї країни, а з іншого — самі слухачі почали активніше ходити на концерти вітчизняних колективів. Ви відчули ці зміни?
— Передовсім зміни відбулися на рівні свідомості людей, точніше, їхнього самоусвідомлення, самоідентифікації.
Також війна з Росією частково змінила ставлення до всього російського, зокрема, і музики. Через це російська музика зменшила вплив на наш внутрішній ринок, за рахунок чого трохи більше простору звільнилося для музики української.
При цьому я не можу сказати, що якийсь новий український гурт чи виконавець став для мене за останні роки революційним відкриттям. Я тішуся, що в Україні виникла хвиля принципово інших музикантів — з іншими смаками, володінням різними технологіями. Але мене не дуже тішить, що мало хто з них лишається україномовним і що більшість дуже орієнтована на зовнішні ринки.
З нових вітчизняних музикантів, які записують пісні англійською, російською, французькою чи польською, мало хто творить щось дійсно неповторне. Здебільшого всі вони мають якісь закордонні аналоги. Тож чому я маю звернути на них більшу увагу?
Творчість “Тартака” теж, так чи інакше, перегукується з тим, що вже існує у світі. Але хоча б мовно ми відрізняємося від усіх інших проектів, з якими нас можуть порівнювати.
“Я раджу іншим артистам з’їздити на концерти для військових чи поранених. Це потрібно і для додаткового натхнення”
— В останньому альбомі “Тартака” є пісня, присвячена десантникам. Чи мають творчі люди створювати культурний продукт на злобу дня?
— На мою думку, кожна людина повинна по максимуму добре виконувати ту справу, за яку вона береться, і дбати не лише про свої власні інтереси, але й про інтереси соціуму.
Творчі люди живуть імпульсами, тому це нормально, що одних людей події в країні надихають, а інших — вганяють у депресію. А є й ті, які можуть керуватися якимись кон’юнктурними інтересами. Тут не можна заганяти всіх в одні рамки.
Пісня “Висота”, про яку ви згадали, не планувалася для цього альбому. Це була відповідь на конкретний запит. Я був упевнений, що ми цю пісню запишемо, викладемо в мережу і відпустимо у вільне плавання. Але на концертах нас постійно почали просити її виконати.
При цьому бажання створити щось на злобу дня у нас не було. Було бажання написати дійсно потрібну пісню. Я чув думку, що це одна з пісень, які сприяють творенню нової української армії. Мене це тішить.
— Про свої поїздки у визволені міста на сході і в зону АТО ви теж небагато розповідаєте. Перед якими аудиторіями ви виступали за останній рік і чи продовжите ці поїздки надалі?
— “Тартак” неодноразово запрошували в різні офіційно організовані тури на схід. Але з гуртом це не вдавалося зробити з різних причин.
Я зрозумів, що мені потрібно знайти хоча б одного гітариста, який зі мною зможе поїхати. На той момент ми вже здружилися з Андрієм Антоненком з гурту Riffmaster, з яким записали пісню “Земля”. Андрій погодився мене підтримати, і півроку тому ми виїхали на перший концерт для військових. Звідтоді їх було вже більше сорока.
Найбільше ми виступали в Маріуполі і Красноармійську, менше — в Краматорську і Слов’янську. А були ж іще і Селідове, і Волноваха, і Костянтинівка, і Дружківка, і Дзержинськ, і купа менших містечок. Але я говорю не стільки про ці конкретні населені пункти, скільки про військові частини, які дислокуються поруч з ними.
 |
Сашко Положинський і Андрій Антоненко (Riffmaster ) на концерті для військових у Слов’янську.
Фото: Олена Божко |
Хоча були концерти і, так би мовити, для цивільних, на які приходили військові. І так само іноді, якщо у військових гарні стосунки з місцевими, вони запрошують їх на наші концерти. Так було на одному з останніх виступів у будинку культури села Гаврилівка.
— З якими військовими ви найчастіше зустрічаєтеся на цих концертах? Серед них більше налаштованих оптимістично чи розчарованих?
— Переважно ми зустрічали людей, які нас самих надихали. Вони свідомо щодня ризикують своїм життям і здоров’ям — не заради власних інтересів, а тому, що, як вони вірять, це їхній святий обов’язок.
Коли ти про таких людей чуєш чи читаєш на відстані, це ніби щось з іншої реальності. Коли ж ти з ними спілкуєшся, це великий виховний і емоційний момент для тебе.
 |
Сашко Положинський і Андрій Антоненко (Riffmaster ) на концерті для військових Краматорську.
Фото: Олена Божко |
Тому я завжди раджу іншим артистам з’їздити на такі концерти — для діючих військових чи поранених. Це потрібно і для якогось додаткового натхнення.
“Вуличний протест як прояв своєї позиції чи своєї незгоди поступово відходить у минуле”
— До другої річниці Майдану “Громадське телебачення” записало розмову Сергія Рахманіна і Мустафи Найєма, яка дуже виразно оприявила певну поколіннєву відмінність. Рахманін є представником старшого покоління, яке майже не вірить в якісь зміни в країні, тоді як Найєм переконаний, що ці зміни залежать тільки від нас самих.
Виникає думка, що в кожному з нас, умовно кажучи, є певний протестний резерв. Нині я помічаю, як через два роки в багатьох, хто був на Майдані, вичахає не просто ейфорія, а й віра. Й особливо це стосується старшого покоління, в житті якого було не два майдани, а, як мінімум, три.
У вас ще лишився цей резерв, чи теж уже є відчуття, що “нічого не зміниться” і “всі ті ж самі”?
— Я з вами частково не згоден. Я не думаю, що в українському суспільстві сьогодні вичерпався цей резерв. Просто зараз він значною мірою сконцентрований на вирішенні нагальних проблем.
По-друге, будь-який простест стає масовим не відразу. Завжди є якась невелика частина суспільства, яка своєю наполегливістю поступово спонукає інших людей до активнішого протесту. І не слід забувати, що значна частина таких активних людей, здатних на спротив, або загинула, або активно поринула в боротьбу із зовнішнім ворогом.
Якщо ж говорити про ширші суспільні кола, то тут ще тільки приходить усвідомлення, щоперед тим, як починати якийсь протест, треба розуміти, яким чином він відбуватиметься і чого ми хочемо в результаті досягнути. Й оскільки зараз і досі немає чітких відповідей на ці питання, народ утримується від протестної активності.
Але я не думаю, що можна говорити, наче суспільство більше не здатне на спротив. Резерв ентузіазму, про який ви говорите, з часом відновлюється.
А взагалі вуличний протест як прояв своєї позиції чи своєї незгоди, як мені здається, поступово відходить у минуле. Завдяки інтернету, сучасним електронним пристроям та іншим технологічним новинкам з’являються нові можливості як для висловлення незгоди чи обурення, так і для самоорганізації та обміну думками.
— Дивлячись на те, як розвивається Україна сьогодні, ви бачите повільний поступальний прогрес чи повернення в ту ж саму точку?
— Безперечно, я бачу прогрес. Ситуацію, в якій ми є зараз, я почав усвідомлювати ще в період першої третини Майдану. Вже тоді я зрозумів, що в результаті до влади прийдуть ті ж самі люди з тими ж самими інтересами, а другий Майдан для багатьох стане черговим розчаруванням.
 |
| Сашко Положинський: “Значна частина активних людей, здатних на спротив, або загинула, або активно поринула в боротьбу із зовнішнім ворогом”. Фото: Олена Ведмідь |
Є, звичайно, багато негативного і трагічного, але присутні і позитивні тенденції. Наприклад, активність багатьох людей у різних сферах суспільного і професійного життя. Сюди ж слід віднести і самоусвідомлення багатьох українців і України в цілому. Багато хто себе для себе тільки вперше відкрив.
Звичайно, хочеться, щоб усе відбувалося швидше і якісніше. Але негативні зміни стаються дуже швидко, тоді як позитивні — це довготривалий процес. Хочеться, звісно, щоб ці позитивні зміни хоча б намітилися і нам було за що вхопитися.
— В останніх інтерв’ю ви говорили, що нині у вас є велике бажання відмежуватися від політики. Таке бажання насправді виникає у все більшої кількості людей, але знову ж — чи не прояв це того, що ми повернемося в ту ж саму точку? З тими ж самими людьми при владі?
— Я з тих людей, які вважають, що політика як діяльність певних політичних партій — це щось із минулого. Нам потрібно шукати нові принципи побудови суспільства, держави і планети в цілому.
Людству слід рухатися в напрямку, коли долю суспільства вирішують не політики, а професіонали. Я за владу інженерів і вчених, а не людей, які вміють гарно говорити і маніпулювати масами.
Рано чи пізно політики стануть кимось із розряду блазнів. Тобто це будуть люди, які щось говорять, висловлюють свою позицію, висміюють якісь речі, але нічого не вирішують. Бо вирішуватимуть відповідальні і патріотичні фахівці.
Суспільство ж рано чи пізно народить інструменти впливу на цих людей і контролю їхньої діяльності.
— Тож чому ви не хочете стати одним із таких професіоналів і піти в політику?
— “Піти в політику” — це звучить смішно. Ну, пішло кілька десятків чи сотень людей в політику. Багато вони змінили? Хіба що у нас тепер спокійно можна дати комусь в морду, і тобі за це нічого не буде. Це єдина зміна, яку я помітив.
Іти в політику треба не поодинці і навіть не партіями, а зі знанням, що і як потрібно змінювати, і з людьми, які ці зміни можуть здійснити. Ні плану змін, ні людей, які би розуміли, як їх втілити в життя, у мене поки що немає.
Насправді ні того, ні іншого немає поки що ні в кого в Україні. Є окремі люди і групи людей, які думають у цьому напрямку, але вони ще не навчилися між собою взаємодіяти.
 |
| Сашко Положинський: “Я з тих людей, які вважають, що політика як діяльність певних політичних партій — це щось із минулого” |
Поки що ми ще на стартовому етапі. Він може тривати дуже довго, а може перерости в наступний етап дуже швидко і революційно. Це вже питання часу й обставин.
— 21 листопада на майдані Незалежності зірвали концерт на честь другої річниці Революції Гідності.
Павло Ленченко з гурту Cepasa написав, що він виходив на Майдан, зокрема, і для того, щоб у місті почали відбуватися якісні концерти і приділялася увага культурі, але точно не для того, щоб музикантів зганяли криками “Ганьба!”, а зі сцени проголошувалися порожні промови.
Ті ж, хто концерт зірвав, пояснювали свої дії недоречністю такого концерту саме в День Гідності та Свободи. На чиєму боці в цій ситуації ви?
— Я чув про це дуже мало. Думаю, проблема полягає в тому, що багато людей розуміють демократію, як вседовзоленість. У нас мало порядку, мало дисципліни, мало обдуманих кроків, мало людей, які готові брати на себе відповідальність. Натомість багато тих, хто любить спекулювати і маніпулювати. Із цього породжується хаос.
Можливо, перед тим, як організовувати такі концерти, потрібно все прорахувати і подумати, як знайти компроміс із тими людьми, які такого заходу не хочуть. Я неодноразово бував на різних концертах в якості учасника, тому знаю, що будь-який виступ можна так організувати, що, навіть якщо хтось захоче його зірвати, йому це не вдасться.
— Майдан показав дуже багатьом людям, що розвиток держави — це процес двосторонній. Не можна покладати всю відповідальність лише на тих, хто при владі, а самим при цьому нічого не робити для змін і відстоювання своїх прав.
За вашими спостереженнями, скільки українців уже усвідомили важливість своєї щоденної участі у суспільних процесах?
— Я не думаю, що цих людей стало більше. Просто люди, які й раніше були готові це робити, отримали додаткову мотивацію.
Насправді я не схильний ідеалізувати Майдан. Усі революційні процеси мають сенс тоді, коли вони набувають якогось системного характеру. Коли це не боротьба тисяч окремих робінгудів, а злагоджена робота різних людей, які намагаються щось змінити на краще.
На мою думку, можна би було говорити про перемогу Майдану, якби ми на ньому створили своєрідну зародкову платформу для подальшого розвитку громадянського суспільства. Ми частково розпочали її творити, але не довели до такого рівня, щоб ця платформа дійсно стала дієвою і ефективною на загальноукраїнському рівні.
Трошки не вистачило розуміння, як це правильно зробити, трошки не вистачило сил і часу. Якби ми таку платформу створили, то нам би і політичні партії вже могли б бути непотрібними. І зміни в Україні відбувалися б помітнішими й ефективнішими темпами.
Отож, наш Майдан ще триває.
Нещодавно український гурт ФІОЛЕТ відзначив своє 6-річчя та презентував новий альбом «Пісні любові на полі бою», у підтримку якого вирушив у всеукраїнський тур. Крім того, лідер гурту Сергій Мартинюк здійснив важливий особистий та кар’єрний крок – переїхав із рідного Луцька до Києва на постійне місце проживання.
Виданню Urban-buffet Сергієм розповів не лише про свій переїзд та новий альбом, а й цікаві факти про інші сторони свого життя: книги, вірші, любов…
Про переїзд до Києва
Мій переїзд до Києва можна розглядати в двох аспектах: особистому і кар’єрному.
Протягом останніх 27-ми років я жив у Дубно та Луцьку. В якийсь момент усвідомив, що це справжня зона комфорту. У Луцьку за короткий час можна дістатися з центру до будь-якої окраїни. В цьому прекрасному місті все знаходиться поруч і не потрібно прикладати якихось вагомих вольових чи матеріальних зусиль для того, щоб жити і працювати. Від такого способу життя у мене почало виникати відчуття легкої внутрішньої деградації і я зрозумів, що потрібно кидати собі нові виклики. Одним із таких викликів став переїзд до Києва. Це можливість змінити обстановку, це нові «тусовки», це активніша динаміка руху. Ну і само собою, я покладаю великі надії на можливість підняти гурт ФІОЛЕТ на якісно вищий рівень, зважаючи на більш розвинутий музичний ринок столиці. Сподіваюся, що згодом увесь гурт зможе переїхати та влаштуватися в Києві. Час покаже…
Про 6-річчя гурту ФІОЛЕТ
Особливих підсумків за 6 років існування гурту ФІОЛЕТ я не підбивав. Оглядаючись на цей проміжок часу, розумію, що це цілий «кавалок» життя і ми вже далеко не просто гурт, який «зібрався, побринькав і розійшовся». За ці роки, хочеться це підкреслити, збереглося головне – ми лишилися міцним кулаком і справжньою сім’єю, попри усі зовнішні виклики, яких було чимало на нашому шляху. Ми здобули дещо дуже важливе для нас – в нас є справа, якою ми хочемо займатися все життя, щось наближене до того, що Сковорода називав «сродною працею».
А коли твої погляди розділяють тисячі людей з усієї країни – це додає наснаги і впевненості, що твій внутрішній вибір правильний. Тому головне досягнення 6-ти років існування гурту – те, шо ми є, ми не зникли, не зійшли з наміченого шляху.
Про альбом «Пісні любові на полі бою»
Назва альбому відповідає змістові пісенного матеріалу і так чи інакше виходить із наших реалій. Ці декілька років, починаючи із подій на Майдані, анексії Криму і війни на Сході продемонстрували нам, шо ми – народ, більше того – нація. Але кожна війна, якою б вона не була, є завжди кризовим явищем, яке деформує соціум та його емоції. Величезна кількість громадян країни проводить більшість час, читаючи чи переглядаючи новинні стрічки. Інформаційна напруга досягла страшних висот, люди стали як ніколи агресивними.
Наш альбом «ПЛНПБ» став живою рефлексією на всі ті події, які відбуваються в Україні та мотиваційним нагадуванням про те, що попри війну та кризові моменти, життя продовжується. Ми повинні пам’ятати про головне, про те, що нас лишає людьми – це любов – до рідних, коханих, своєї країни, улюбленої справи. Альбом складається з різнопланових пісень – від соціально-патріотичних і філософських до інтимної чоловічої лірики. Ці 15 пісень – жива реакція на дійсність і заклик до навіть самих себе – не можна складати руки і опускати очі. Потрібно і надалі професійно та якісно займатися своєю справою, тому що системний параліч в будь-якій сфері функціонування держави вигідний тільки нашим ворогам. Як внутрішнім так і зовнішнім.
Про фестивальний рух в Україні
Фестивалі в Україні – це культурні ініціативи небайдужих та амбітних людей. Вже потім – це проекти спрямовані на комерцію. За останні роки фести стають все професійнішими в плані організації. Відсіялось багато локальних фестів, які не підтвердили свою профпридатність. Зараз маємо нагоду спостерігати справжні фестивальні традиції: ЗахідФест, Файне місто, СхідРок…Не можу не згадати рідний Бандерштат, якому наступного року виповниться 10 років. Наша команда почала працювати над цим фестивалем з ідейних міркувань. За ці роки концепція Бандерштату еволюціонувала від суто музичної до арт/громадсько-активної. Крім музичних сцен, приміром, у нас присутня і лекційна зона, де виступає безліч цікавих людей – від відомих вітчизняних політиків, письменників, істориків, економістів до мандрівників та авторів цікавих громадських ініціатив. Ми розвиваємося.
Звичайно ж, українським фестивалям ще далеко до того ж польського Вудстоку чи інших культових західноєвропейських заходів… Але ми впевнено формуємо своє ринкове музичне реноме, з яким починають рахуватися і західні виконавці, котрі все частіше включають українські міста та фестивальні майданчики до своїх турових мандрів.
Про алкоголь
Питання вживання спиртного – це питання внутрішнього самовизначення. Особисто я відмовився від спиртного ще в березні 2005-го року. Я зробив такий вибір не з ідейних переконань чи релігійних поглядів. Просто одного ранку встав і зрозумів, що мені це більше не цікаво та не потрібно. До слова, наш фестиваль Бандерштат є безгалкогольним за своїм форматом. Ми даємо можливість молоді вимкнути свої негативні звички (якщо вони є) буквально на декілька днів. В комусь це знаходить відгук та підтримку, але є чимало людей, які не їдуть на фестиваль лише через відсутність там алкоголю. Мене такі люди дивують, проте це їх особисте право та вибір. Я нікого ніколи не агітував не вживати чогось – кожен має пройти свій внутрішній шлях і свою еволюцію самотужки.
Про книги
Я полюбив книги з раннього дитинства. Перечитав, до прикладу, усю фантастику, яка була у міській бібліотеці рідного Дубно та був чи не найактивнішим її юним відвідувачем. Мене всі знали та навіть давали додому “з-під поли” різні музичні журнали, які заборонялося виносити з читального залу.
Навіть той факт, що я почав свого часу займатися музикою, пов’язаний зокрема і з тим, що в дитинстві я дуже любив фантастику. Саме цей жанр, на мій погляд, розширює наш світогляд і вчить нас сприймати неможливе за реальне. У нас, любителів фантастики, немає проблем з тим, щоб поставити собі якусь напівілюзорну мрію і дійти до неї. Музика і була для мене в якийсь час такою недосяжною мрією. Дістався.
Зараз читаю документальну книгу Володимира В’ятровича – українського історика, який розповідає про різні більш та менш відомі історичні віхи розвитку України XX століття. Вирішив підтягнути знання з історії.
Окрім того, читаю Стівена Кінга, Чака Поланіка, Джека Керуака, контркультурну західну прозу та помалу перечитую класику, до якої досі руки не дійшли. Не забуваю і про українських авторів: від Жадана, Дереша, Андруховича, Іздрика і класиків до абсолютно нових, молодих авторів.
Той, хто багато читає книги, бере від цього світу набагато більше, ніж той, хто читає лише газету «Вести», яку безкоштовно роздають біля метро. Тому не агітуючи людей не вживати спиртного, я агітую їх входити в затяжні книжкові «запої»
Про власні вірші та твори
Не дуже серйозно сприймаю цю сторону свого «я». Якшо говорити про написання прози і віршів, то мені цікавий більше сам процес, аніж результат. Хоча я і задумуюся про видання своїх творів. І цілком можливо, що скоро світ зможе побачити моя перша друкована книга. Однак це будуть не вірші, а проза.
Про соцмережі
Люблю популяризувати все, що на мій погляд є хорошим, тому намагаюся ділитися в соцмережах з френдами фільмами, книгами, музикою, які варті уваги.
Для мене соцмережі – це своєрідний спосіб сублімації, який дозволяє не зберігати в собі багато чого зайвого, а викидати певні емоції та рефлексії в інтернет. Таким чином можна позбуватися чимало лихого, котре має здатність накопичуватися всередині. Для мене це дієва внутрішня терапія, якою б симптоматичною вона не виглядала в світлі XXI ст.
Крім того, дуже важливо підтримувати зв’язок зі своїми шанувальниками.
Про організацію часу
Кожен мій день закінчується тим, що я відкриваю телефонний нотатник і проглядаю все те, що встиг чи не встиг зробити за день. Переношу це на наступний день, розподіляю по пріоритетності, зранку відкриваю і виконую все почергово.
Не можу назвати універсального рецепту того, як усе встигати зробити. Мабуть, потрібно займатися не дурницями, а тією справою, яка приносить тобі справжню радість. Я розумію, що в нашій країні більшість людей працює не там, де хоче, а там, де вони вимушені працювати, щоб запезпечувати себе та свою сім’ю. Але все це і формує кінцевий образ життєво нещасливої людини. Звичайно, в якийсь момент ти можеш зустріти «свою» людину, з якою можеш побудувати сім’ю та заради якої можеш «гарувати» в офісі з 8 до 5, тоді питань немає і ці «муки» можуть бути виправдані. Але загалом я б радив кожному знайти своє природнє місце під сонцем цієї планети і тоді жодних запитань з рецептами не виникатиме. Все гармонійно складатиметься само собою. Коли ти робиш те, до чого в тебе не лежить душа, це не закінчиться нічим хорошим.
Про мотивацію та натхнення
Ніщо мене так не надихає і не мотивує, як живі люди і приклад того, як вони можуть вільно почуватися і пересуватися в цьому житті. Особливо мене надихають ті люди, які люблять подорожувати. Які можуть кинути все, не маючи великої суми грошей за плечима і зірватися в ризиковані мандри. Які можуть поїхати автостопом в Європу на пару місяців. В мене є такі знайомі. Вони займаються цим вже два роки поспіль. Після їх розповідей голова «вибухає» – в хорошому розумінні. Ці та інші подібні люди не знають внутрішніх кордонів, стриманості, боязні робити рішучі кроки. Дякую їм, бо саме вони дають мені можливість не просто жити, а натхненно займатися музикою і розширювати межі своєї внутріщньої свободи.
Про кохання
У мене в житті зараз триває такий собі переломний період, коли все переосмислюється і витягується з рамок звичного, усталеного і консервативного сприйняття. Не скажу, що я коли-небудь був великим прихильником моногамної любові та одних стосунків на все життя. Мені здається, шо треба жити моментом. Абсолютно невідомо, де ти будеш завтра зранку, з ким ти будеш і чи будеш взагалі. Тому я за імпульс, за пориви. Але моє серце сьогодні зайняте…:) У мене є людина, якій я по можливості віддаю усього себе, наскільки це можливо. Людина, якій я вдячний за підтримку та терпіння. З нею по життю йти значно легше.
