Зовні ця тюрма не відрізняється від жодної іншої: високі охайно вибілені стіни обперезані ліхтарями і гірляндами колючого дроту. Минаємо перший пункт пропуску, і всі як один із подивом визираємо з вікна автівки. На тюремній клумбі замість чорнобривців і гвоздичок рясно цвіте… картопля. Що ж, треба ж якось привчати тутешніх юнаків до господарювання!

Минувши іще півдесятка пунктів пропуску з усіма належними перевірками документів-техніки, проходимо у саме серце колонії, в якій нині перевиховують 135 юних злочинців. На великому чепурному подвір’ї поміж барвистими квітниками та зеленими галявинками за величезними залізними ворітьми розташовано школу. Її великі світлі коридори прикрашено класичними стендами, на яких вшановано національні символи та розклеєно численні фото визначних особистостей рідного краю, у холах – горщики з вазонами, вікна обрамлено чепурними фіранками. Усе таке ж, як і в будь-якій іншій загальноосвітній, тільки вигляд з вікна – височенні стіни обрамлені колючим дротом і вишки з озброєними наглядачами – вкотре нагадують, що ми перебуваємо у тюремній школі. У порожніх класних кімнатах усі стільці перевернуті догори ногами, відпочивають на партах, а поряд з кожним лежать зошити. Так каліграфічно написані лекції, що й не віриться, що серед учнів цієї школи немає відмінників.
– Попри це, торік троє вихованців Ковельської колонії успішно пройшли зовнішнє незалежне оцінювання, – розповідає Юрій Безушкевич, виконувач обов’язків заступника начальника Управління держдепартаменту України з питань виконання покарань у Волинській області. – І сьогодні вони здобувають вищу освіту. Одного з них час до часу зустрічаю в Луцьку. Тепер він став мало не зразковим студентом. Цьогоріч охочих пройти ЗНО уже восьмеро!
Особливо вражає класна кімната, в якій зібрано найкращі роботи ув’язнених. Тільки уявіть: більшість із вишиваних картин – ікони! Отже, попри те, що в цій установі юнаки відбувають покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини, у них світлі душі.

ЗДОБУТИ ФАХ… ЗА ҐРАТАМИ
Далі нам влаштовують приватну екскурсію тюремним ПТУ. Сказати, що тут чудово облаштовано навчальні майстерні, – не сказати нічого.
– У нашому училищі вихованці безплатно можуть здобути дев’ять ліцензованих професій, що мають попит на ринку праці, – із гордістю каже Геннадій Рекунович, директор тюремного ПТУ. – Тож вихованці виходять на волю фаховими токарями, фрезерувальниками, свердлувальниками, слюсарями, штукатурами, малярами, взуттєвиками й пекарями. У нас на новому обладнанні готують фахівців завтрашнього дня, застосовують сучасні матеріали і вивчають новітні технології. Зокрема, для облаштування майстерні для навчання слюсарів автомобільного ремонту на придбання сучасної техніки були витрачені колосальні кошти. Аналогів нашому обладнанню, на якому навчаються взуттєвики, немає у жодному іншому ПТУ Волині.
Хм, виникає логічне запитання: а чи варті малолітні злочинці таких освітніх привілеїв?

ЗНАЙТИ В ТЮРМІ МАМУ

Відвідавши жилі приміщення для вихованців колонії, можна з легкістю сказати: малолітні злочинці мешкають мало не в санаторно-курортних умовах. Через декоративні арки входимо до просторих світлих кімнат, де відпочивають ув’язнені. На стінах – картини, на вікнах – фіранки, поряд із кожним наче під лінієчку застеленим ліжком – тумбочка. І здоров’я тут юнаки поліпшують, адже на території колонії заборонено курити, а кожен ранок вихованців починається із зарядки, для їхніх потреб працює два спортивні зали. З огляду на це історія, яку розповіли працівники установи, мене «не дивує». Одна мама, приїхавши в колонію на перше побачення із сином, усе гарненько оглянула і мовила:
– Ну ось, одного сина я вже прилаштувала. Треба ще й другого…
– Нічого дивуватися її словам, – продовжує практичний психолог Ковельської виховної колонії Наталя Шпанка. – Більшість із тутешніх вихованців, якщо не сироти, то діти із неблагополучних сімей. Тільки уявіть, що переживає хлопець, коли просто у залі судового засідання тато з мамою кажуть: «Ти більше мені не син…» Або приїздять до них на побачення такі п’яні, що ледь на ногах тримаються. Лише у виняткових випадках батьки цікавляться синами-вихованцями. Пишномовність, повірте, тут не спрацьовує. На цих підлітків можна вплинути лише власним прикладом.
Так складається, що єдина людина, якій направду довіряють вихованці, – це психолог. Психоемоційне розвантаження, корекція, профілактика, тренінги і навіть арома- та музикотерапія – ось те, що пані Наталя щодня робить з ув’язненими, аби змінити їхню поведінку, свідомість і мотивацію. Спершу до неї приходять із зацікавленням як до жінки, адже хлопці в колонії перебувають в одностатевому середовищі. Лише згодом вони починають ділитися секретами. Інколи психолог плаче разом із вихованцями, коли ті отримують листи, в яких ідеться про смерть близьких або сімейні негаразди. Наталя Володимирівна часто чує від хлопців: «Не хочу жити», врегульовує конфлікти між ними, виводить з депресії… І найцікавіше, що їй робота із вправляння мізків малолітнім злочинцям подобається! Один хлопчина колись їй сказав: «З вами поговорив і на 10 хв забув, що я в тюрмі». Тому й не дивно, що навіть після виходу на волю колишні вихованці колонії часто телефонують по пораду до психолога, пишуть їй листи, надсилають листівки.
Найважливіше у вихованні складних підлітків, як запевняє психолог, любити їх, цікавитися їхнім життям, розмовляти.
– Протиправна поведінка підлітка не означає, що він поганий, – переконує Наталя Шпанка. – Можливо, він іде на злочин, аби привернути до себе увагу. До слова, частина ув’язнених із так званих благополучних сімей, в яких батьки заробляють гроші і забувають про виховання дітей.

***

…Того дня у Ковельській виховній колонії було свято – ХХ Фестиваль самодіяльної художньої творчості засуджених «Червона калина». У ньому беруть участь вихованці усіх колоній для неповнолітніх в Україні. Половина його учасників – хлопці, які до цього на сцені ще не стояли. Колись до колонії на один із фестивалів завітала мама вихованця. Побачивши виступ сина, жінка плакала від щастя: хлопець до того, як потрапив у колонію, не вмів ні писати, ні читати…
Більшість гостей фестивалю тримають у руках хустинки і потай витирають сльози. Вихованці грають так щиро й правдиво, що сам забуваєш – це ж приміщення оточене високим муром і колючим дротом. І не хочеться вірити, що за плечима цих талановитих юнаків з ангельськими обличчями злочинне минуле.

Інна СЕМЕНЮК